Коли розлучаються двоє...

Хіба повіриш що це лютий? Сонце лагідне, тепле. Ноги грузнуть у землю, наче в тісто. Тане незамітно сніг. Течуть струмки. Весна та й годі.

   Іван іде попереду, я слідом. Іду і думаю: "Не дай бог зчиниться бійка, що маю робити? Не знаю. Таких випадків ще не було." Кажу про свої клопоти Іванові.

- А ти на роботі! Що вони мають до тебе?

   На подвір'ї ледь загавкав один собака кинулись і інші. З хати вийшла молодиця. Струнка, білява, губи, як достиглі вишні.

    Шо?- байдуже питає вона мене, наче не вона мене турбує, а я її. Мовчимо, дивимось одна на одну.

- Йди пиши худобу, - нарешті знаходиться Іван.

- Яку худобу, яку худобу?! На!- заголює по лікоть руку молодиця і робить промовистий рух в бік свого чоловіка.

 - Ти шось тут приробив? Га? Тебе питаю?! Приробив?- верещала жінка, наче всі кругом стояли глухі.Собаки зняли таку дзявкітню, що аж у вухах почало дзвеніти.

    Раптом з-за рогу хати появилась ще одна жінка і теж почала голосно говорити. Це була теща Івана. Чим голосніше вони говорили тим зліше гавкали собаки.Через тин почали заглядати сусіди.

- Що, дочко, будеш писати?- улесливим голосом зверталась до мене Іванова теща. - Це все моє! Все моїми руками зроблено. Все для Гальки,- говорила вона, йдучи тим часом до хліва. Ми всі за нею. -Ось бички і телиця,- відчинила навстіж двері хліва жінка.

-Раз, два, три,- рахував уголос бичків Іван, показуючи пальцем. Сам він був чорнявий, червонощокий, середнього зросту. Лише в очах світилось безсилля, наче в загнаного звіра. Здавалось він ось-ось заплаче. - Шість качок! Чотири білих і дві чорних,- диктував він мені.

А я писала на коліні і не знала чи писати, що ті білі, а ті чорні. Невже це має значення?

-Шо ти щитаєш? Шо ти щитаєш?!- кричала Гальчина мама. -А диви що я з ними зараз зроблю!- і вона кинулась ловити ті качки, мабуть, маючи на думці відрубати їм голови. Зять метнувся їй наперейми, почав хапати з рук качки і кидати їх назад до хліва. А теща знову і знову лізла в хлів і виносила їх звідти. Качки літали туди-сюди з таким криком, що вже почали сходитись сусіди з іншого краю вулиці. Коли жінка в черговий раз залізла в хлів, зять закрив її там на защіпку.

-Що це робити? Залишити її тут?- запитував він, дивлячись до мене.

А Галька байдуже дивилась з порога на те все, ніби це її не стосувалось. Теща знову вилізла з качками з хліва, Іван спритно схопив їх за голови і знову кинув у хлів. Жінка обтрусилась від глини і, ніби, нічого не трапилось стала посеред подвір'я.

-Я думаю, що і зерно треба записати. Кукурудза ось в коші, а пшениця на горищі,- продовжував своєї Іван. Так розмовляючи, всі рушили до хати.

- Ти не смєй! Тут твого нема нічого,- отямилась теща. -То треба ж щоб розписався в акті,- тихо вставляю своє слово, ніби я не представник влади, а невістка цієї жінки. - На дворі і розпишеться!- своєї править теща.

- Може б ви ще й стіл винесли жінці на двір, то вона тут би й акта написала,- бере зять тещу на бричку. Галька не відчула в словах чоловіка іронії, і вже аж з сіней обізвалась: "Ти шо? Того?"- покрутила пальцем біля скроні. Заходимо всі до хати. Теща так погримувала спочатку, але в хаті нічого, всілись. Мовчимо. Я розглядаюсь. В цій хаті вперше. Посеред хати пральна машина, поряд корито з водою. На припічку купою лежить одіяло. На столі каструля з сироваткою. трохи далі кисіль у великій мисці. Галя прибрала з столу, постелила газету, я приготувалась писати. Іван навпочіпки присів біля порога.

-Ну, що будем робити?- порушую мовчанку. А сама й справді не знаю що робити. Сім'я розпадається на очах. Причина - подружня зрада.  Як говорити про це? Просто і прямо чи натяками? Чи варто мирити? Може сім'ю й збережемо, а чи то буде життя? І як при матері про це говорити? Вона сидить напроти мене і, може, теж не знає як зробити щоб було добре. Але все ж таки в будь яку хвилину готова захистити дочку.

- Галя, я акт завжди всигну написати, а як же діти? Може б ви якось порозумілись. Розлучення це не вихід. Мамо, нащо будем їх розлучати?

-А я шо?! Дитино, дивись це все я. Все кругом я поробила своїми руками! А він нічого не роби,- хриплим голосом розпочала жінка.

-Може він і не роби, але ми сьогодні зустрілись не через це.

-Через ревнощі, дитино. Ну таки-ий... До стовпа ревнує,-плаксивим голосом говорила теща.

-До стовпа?- кинувся від порога Іван. -Чогось других жінок чоловіки не ревнують. І я досі не ревнував. А як появився Микола, як побачив на свої очі як обіймає її і руки, мало не туди пхає...То й ви б ревнували!

-Куди пхає, куди пхає? Шо ти мелеш?- знайшлася Галька. - Не хочу його на очі бачити.!

-А тоді як ти в три години ночі прийшла, де ти була? Діти зі мною дома, а ти де?

Галя, ніби шось і говорила, але то було якесь белькотіння. Не можна було зрозуміти чи то вона від обурення не могла знайти слів, чи чоловік говорив правду. Мама водила очима з дочки на зятя, з зятя на дочку і не знала кому вірити. Чекала коли вони виговоряться. Але Галька і Іван знаходили все нові і нові звинувачення і сварка починалась знову. Чоловік говорив, що йому соромно від людей за свою дружину, а дружина говорила, що все те брехня і нехай він іде собі шукає іншу, якщо вона йому не до вподоби. Почали згадувати хто що купив, хто більше грошей заробляє і хто більше по господарству порається.

Галя згадала, що вона Іванові купила костюм, а Іван кинувся, мов на окропі:

-То деж той костюм? Що я його зносив? Мама твоя його забрала,- тикав він пальцем на тещу, яка спокійнісінько сиділа на припічку.

- Забрала. Бо то на мої гроші куплено. На мої!,-била вона себе в груди. - А ти з своїх грошей даєш жінці хоч копійку? Дивись! Дивись!- показувала вона на дошку над плитою, яка була наполовину згорена. -Він не має шо робити, він рибу ходи ловити, вино пити. А це хто зроби?

А поли в хаті погнили! Хто зроби? Я?

-А ви шо хотіли щоб я вам усе посправляв, а ви мене тоді коліном під зад?- світились недобрим вогнем очі Івана. -Я буду робити, а Галька ваша буде шлятись? Що ви все мені тлумачите? Он їй тлумачте! Ви мені скажіть, що б вам тато сказав, щоб ви десь тинялись не знати де? Мовчав би? Довго ми ще сиділи. Говорили, мовчали. Галька з Іваном то сварились, то по черзі виходили з кімнати і знову заходили. Їхня злість поволі почала спадати. Мати сиділа, склавши руки, думала і нарешті сказала:

-Діти, я не хочу, щоб ви розходились. Я хочу, щоб він був мені зятем, а дітям татом. Не гони його. Ну я йду, а ви подумайте.

Вона встала і пішла. Я подивилась на аркуш паперу, де було написано слово "Акт", встала і теж вийшла вслід за нею. Ніхто на с не кликав, не зупиняв.